Джерела та основні риси права 5 страница  

Джерела та основні риси права 5 страница

Цивільні справи, що виходили за межі повноважень мирової юстиції, перебували в компетенції окружного суду. Справи у цьому суді розглядалися у складі трьох професійних «коронних» суддів, а сам процес був більш формалізованим порівняно з мировим судом.

Процес в окружному суді розпочинався поданням до суду по­зовного прохання, написаного на гербовому папері з дотриманням відповідної форми. У проханні викладалися обставини справи: хто і чим порушив права позивача, ціна позовної вимоги, чим підтвер­джувалися вказані обставини. До позовного прохання додавалися судові витрати, документи тощо. Якщо прохач подавав позовне прохання, обґрунтовуючи свої вимоги на безспірних документах, він міг просити суд про забезпечення позову, наприклад, шляхом накладання арешту або заборони на майно боржника, відібрання у нього підписки про невиїзд.

Поданий позов, згідно із законом, міг бути розглянутий в од­ному з таких порядків: 1) загальному (або звичайному); 2) скороче­ному; 3) спрощеному.

Суть загального порядку розгляду цивільної справи полягала в тому, що до слухання справи в судовому засіданні провадилася письмова підготовка, під час якої сторони могли обмінятися через суд не більше як двома змагальними паперами від кожної сторони. На позовне прохання відповідач у встановлений строк міг дати від­повідь. Позивач, у свою чергу, — заперечення проти відповіді і, на­решті, відповідач — спростування. Обмін паперами був необов'яз­ковий. Це було правом сторін, а не їхнім обов'язком. Сторони могли і після першого паперу просити суд призначити справу до слухан­ня в судовому засіданні. У разі скороченого порядку судочинства (коли розглядалися відносно прості справи) попередній обмін папе­рами між сторонами не відбувався: справа призначалася до слу­хання з викликом сторін до суду. Спрощений розгляд застосовував­ся на прохання позивача для безспірних справ. У такому випадку справа вирішувалася одним з членів окружного суду. Відповідач викликався в найкоротший термін. Неявка сторін не перешкоджала вирішенню справи. На прохання позивача рішення могло бути при­веденим до виконання негайно.

Судове засідання відкривалося викладенням суті справи суду одним з його членів. Після цього кожна зі сторін могла надати суду усні докази. Пояснення кожної зі сторін мало бути доказаним. Го­ловними видами доказів у цивільному процесі вважалися: зізнання позивачів, письмові акти, що стосувалися спірних обставин; прися­га; показання свідків; результати огляду на місці судом; дізнання через окольничих людей; висновки експертів у випадках, що вима­гали спеціальних наукових або технічних знань. Оцінка значення і переконливості кожного доказу здійснювалася за внутрішнім пере­конанням суддів.

Після вислуховування пояснень сторін і подання ними усіх доказів своїх доводів і тверджень суд постановляв рішення у спра­ві. Воно оголошувалося судом у вигляді короткої резолюції, а потім у призначені судом строки рішення оголошувалося в остаточній формі. У разі необхідності, крім рішення, суд виносив ще й окремі ухвали з окремих питань процесу (ухвала про забезпечення позо­ву, про допит свідків тощо).

На будь-якій стадії процесу сторони могли укласти між собою мирову угоду, що було підставою для припинення процесу. У зв'яз­ку з усуненням слідчого начала з цивільного судочинства значно звузилася й участь у ньому прокурора. Тільки у деяких справах, пов'язаних з громадськими і державними інтересами, суд заслухо­вував висновок прокурора.

Статут цивільного судочинства 1864 р. визначав порядок апе­ляційного і касаційного провадження. Апеляційною інстанцією для перегляду одноособового рішення мирового судді був з'їзд мирових суддів, а для окружного суду — судова палата. Рішення першої ін­станції оскаржувалося незадоволеною стороною або обома сторона­ми через подання до другої апеляційної інстанції у певний строк апеляційної скарги з поданням її копії для іншої сторони. Скарга подавалася до того суду, рішення якого оскаржувалося, і мала міс­тити мотиви й докази, що пояснювали причини незгоди прохача з винесеним рішенням. В апеляційній інстанції справа розглядалася вдруге і вирішувалася в межах скарги. Частина рішення суду пер­шої інстанції, що не оскаржувалася, набувала чинності і перегляду не підлягала. Неявка сторін не перешкоджала слуханню справи. Рішення першої інстанції могло бути затвердженим або скасова­ним. В останньому випадку апеляційна інстанція виносила інше рішення. Воно було остаточним і не могло бути оскарженим по сут­ності.

Оскарження рішення другої інстанції було можливим тільки у касаційному порядку. У касаційній скарзі вказувалися порушення матеріального або процесуального права, допущені під час винесення рішення. Касаційний перегляд остаточних рішень судових палат і з'їздів мирових суддів здійснювався Цивільним касаційним депар­таментом Сенату. У названому департаменті справу доповідав се­натор, заслуховувався висновок обер-прокурора, а також доводи сторін (якщо вони були присутніми в засіданні). Потім постановля­лося рішення про залишення касаційної скарги без наслідків, або про відміну оскарженого рішення другої (апеляційної) інстанції з передачею справи для нового вирішення цією інстанцією. Оскільки основним завданням касаційної інстанції було забезпечення точного й однакового застосування норм цивільного права і процесу на те­риторії усієї імперії, її рішення мали керівне значення для усіх су­дових місць імперії. Вони опубліковувалися для загального відома.

Рішення, що набули законної сили, приводилися до виконання через судового пристава, який особливою повісткою пропонував відповідачеві виконати рішення добровільно. Якщо зобов'язана особа цього не робила, тоді здійснювалося примусове виконання рішення суду. Це могло бути відібрання речі, що присуджувалася, стягнення вказаної у рішенні суду суми через продаж майна боржника тощо.

Такі основні риси цивільного процесу, якими вони були за Статутом цивільного судочинства 1864 р. Упродовж періоду, що розглядається, у цивільно-процесуальне законодавство вносилися зміни і доповнення, різні за своїм змістом, які мали подолати недо­ліки і суперечності, притаманні СЦС. Так, 14 квітня 1866 р. було прийнято Положення про нотаріальну частину, згідно з яким усі норми СЦС щодо явочних актів були застосовані до актів нота­ріальних. Затим компетенція цивільного суду була поширена 6 чер­вня 1866 р. на справи акціонерних компаній, 27 червня 1867 р. — на іпотеку, 16 січня 1868 р. — на справи судово-межові, 1 липня 1868 р. — на справи про неспроможність, 19 квітня 1874 р. — на шлюбні справи розкольників, 12 березня 1891 р. — на справи про узаконіння й усиновлення дітей. Проте у пореформений період у цивільно-процесуальне законодавство були внесені зміни і допов­нення, які, зокрема, підривали принцип рівності сторін, звужували гласність судового засідання, збільшували витрати сторін у цивіль­ному процесі.

У другій половині XIX ст. у Російській імперії, до складу якої входила значна частина території України, відбулися зміни у суспільному і державному ладі. Скасування кріпосного права у 1861 p., буржуазні за своїм характером реформи 60—70-х років привели до певної демократизації суспільства і державного життя. У праві та­кож спостерігалися значні зрушення. Багатомільйонні маси селян стали суб'єктами права, подальшого розвитку набули інститути ци­вільного права, на демократичних засадах стало здійснюватися су­дочинство. Однак у міру руху країни від феодалізму до капіталізму царат ставав дедалі більшим гальмом її розвитку.


§ 4. Суспільно-політичний лад і право Галичини, Північної Буковини і Закарпаття (друга половина XIX ст.)

Перетворення Австрії в Австро-Угорську монархію. Після революції 1848 р. на західноукраїнських землях утвер­джується капіталістичний спосіб виробництва. Водночас посилюється гноблення українського населення з боку ав­стрійської бюрократії, польських, румунських та угорсь­ких поміщиків.

Після невдалих війн 1859 і 1866 pp. багатонаціональна Австрія перетворилася у 1867 р. в дуалістичну монархію, яка складалася з двох держав — Австрії та Угорщини. Перша разом з Буковиною, Галичиною, Чехією та іншими землями, що входили до її складу, стала називатися Цислейтанією, а друга — з Трансільванією, Фіуме, Хорвато-Славонією і Закарпаттям — Транслейтанією. Це поясню­валося тим, що імперія Габсбургів була поділена на дві частини по річці Лейте. Укладаючи угоду з угорськими магнатами, австрійсь­кий уряд мав на меті усунути небезпеку повного відокремлення Угорщини. Наданням їй певних конституційних прав він намагався пом'якшити австро-угорські суперечності за рахунок спільного гно­блення інших народів, зокрема слов'янських.

В імперії виявилися дві домінуючі нації: австрійська й угорсь­ка. З 52 млн мешканців монархії близько ЗО млн становили слов'я­ни, причому частка австрійців у Цислейтанії дорівнювала лише 35,78%, а угорців у Транслейтанії — 45% загальної чисельності на­селення. У подальшому вся політика буржуазії двох великодержа­вних націй будувалася на спільному гнобленні багатомільйонного населення інших національностей: українців, хорватів, чехів та ін. У зв'язку з утворенням дуалістичної монархії власне Австрія перетворилася з бюрократично-абсолютистської держави у нову конституційну державу з великими пережитками абсолютизму.

Глибокі національні суперечності в Австро-Угорщині призво­дили до національних конфліктів. Буржуазія пригноблених націй, чисельність і роль якої зростала, прагнула забезпечити собі свій ринок і вийти переможцем у конкуренції з австрійською буржуазією. Остання, використовуючи своє панівне становище, вживала контрзаходів у боротьбі проти буржуазії пригноблених націй.

Обидві частини Австро-Угорщини мали спільного монарха (австрійський імператор був одночасно й угорським королем), вла­да якого формально була обмежена двопалатним парламентом (в Австрії — рейхсратом, в Угорщині — Державними зборами), спільну армію і флот, частково спільні фінанси, проводили спільну зовнішню і митну політику. В Австро-Угорщині існували три спіль­ні міністерства — іноземних справ, військове і фінансове.

Державні витрати поділялися між Аварією і Угорщиною у відношенні 70:30. На кожні наступні десять років об'єднана комісія, яка мала дорадчі права, повинна була уточнити розподіл витрат. Нерідко це ставало предметом гострої боротьби. Для обговорення загальнодержавної політики австрійський і угорський парламенти виділяли по 60 осіб (по 20 — від верхніх і по 40 — від нижніх палат) до особливої представницької установи — так звані Делегації, які звичайно один раз на рік збиралися на коротку сесію почергово у Відні й Будапешті.

Влада монарха в Австро-Угорщині була велика. Він проголо­шувався священним, недоторканним, самовільно призначав і змі­щував прем'єр-міністра, міністрів і вищих державних чиновників, у тому числі суддів, здійснював верховне командування збройними силами, вирішував питання війни і миру, укладав міжнародні дого­вори тощо. Усі найважливіші питання державного життя належали виключно або переважно до імперської компетенції. Панівні класи завжди намагалися використати вельми широкі прерогативи імпе­ратора у боротьбі проти визвольного руху пригноблених національ­ностей.

Крім загальних для усієї Австро-Угорщини державних орга­нів, кожна з двох частин монархії мала власні державні структури, що визначалися своєю конституцією (спільної конституції не було). В Австрії була прийнята груднева конституція 1867 р., в Угорщи­ні — поновлена угорська квітнева конституція 1848 р.

Австрійська конституція складалася з п'яти «конституційних законів від 21 грудня 1867 p.: Конституційний закон, що змінив за­кон про імперське представництво від 26 грудня 1861 p.; Конститу­ційний закон про загальні права громадян для королівств і облас­тей, представлених у рейхсраті; Конституційний закон про засну­вання імперського суду; Конституційний закон про судову владу; Конституційний закон про здійснення урядової влади. Внутрішній устрій Австрії й Угорщини був майже однаковим. Обидві держави формально вважалися конституційними. Вони закріпили у своїх конституціях панування землевласницької аристократії і великої фінансової буржуазії. Ні в Австрії, ні в Угорщині про загальне ви­борче право не було й мови.

Парламент Австрії (рейхсрат) складався з двох палат: палати панів і палати представників. До першої палати входили потомствені представники великих дворянських родів, які володіли знач­ним майном, а також вище духовенство (архієпископи і єпископи) та особи, призначені імператором довічно. Кількісний склад цієї па­лати не повинен був перевищувати 170 членів, але насправді їх бу­ло більше. Українців — членів цієї палати було лише четверо, по­ляків — 38. Депутатські місця у цій палаті часто навіть продавали­ся. Так, прем'єр-міністр. Е. Кербер, який торгував орденами й іншими урядовими нагородами, одержав від двох віденських міль­йонерів — Гутнера і Маутнера — хабарі по півмільйона крон з ко­жного за призначення їх членами палати панства.

Друга палата австрійського парламенту — палата представ­ників — до реформи 1873 р. обиралася не шляхом прямих виборів, а 14-ма крайовими сеймами: Буковини, Галичини, Далмації, Ти-роля, Чехії та ін. Введена у 1873 р. куріальна система виборів усу­нула місцеві сейми від участі у формуванні австрійського парла­менту. Процедура виборів надавала уряду можливість заздалегідь забезпечувати місця у парламенті покірними депутатами. Така ор­ганізація виборів в Австрії, що діяла до 1896 р., не допускала біль­шість населення, у тому числі весь робітничий клас, трудове селян­ство і значну частину інтелігенції, до участі у політичному житті країни, хоча австрійський парламент офіційно включав виборців від чотирьох курій: великих землевласників, торговельно-промис­лових палат, загальноміської і сільської курії. У 1896 р. була ство­рена п'ята курія, так звана загальна. Кількість виборців збільшила­ся від 1,7 млн до 5 млн. Реакційність цієї виборчої системи була очевидною. Досить сказати, що кожні 64 великі поміщики обирали до парламенту одного депутата, тоді як по п'ятій курії один депу­тат припадав на 69 697 виборців. Жінки і військовослужбовці взага­лі не користувалися виборчими правами.

Право австрійського рейхсрату й угорських Державних зборів були вельми обмеженими, вони являли собою, по суті, «говориль­ню», а не працюючу установу. За монархом збереглося право в останній інстанції затверджувати або відхиляти закони, прийняті парламентом. Він мав право видавати урядові акти у перерві між сесіями парламенту, яким широко користувався. Йому також нале­жало право розпуску парламенту з призначенням нових виборів. Уряд був відповідальним перед монархом, а не перед парламентом і тому проводив політику, бажану для нього.

Поряд з міністрами, у віданні яких були окремі галузі управ­ління, в Австрії існували так звані міністри без портфеля, або кра­йові міністри, які представляли землі у центральному управлінні. З 1871 р. була заснована посада крайового міністра і для Галичини, на яку призначалися тільки польські магнати, котрі вороже стави­лися до українського народу.

Австрійська конституція 1867 р. проголошувала волю особис­тості, свободу зборів, товариств, слова і друку. Однак додатково видані численні закони зводили нанівець конституційні положення. Вся система законодавства й управління спричинювала класове й національне гноблення з боку австро-німецької буржуазії і поміщи­ків. Проголошення деяких буржуазно-демократичних інститутів було лише вимушеним для панівних класів Австро-Угорщини захо­дом, що не усував переваг феодальних елементів у державному управлінні.

Зміни у суспільному ладі. Колоніальна політика, яку прово­див австрійський уряд, гальмувала економічний розвиток західно­українських земель. Залишаючись і надалі ринком для виробів авс­трійської промисловості, західноукраїнські землі були водночас джерелом промислової і сільськогосподарської сировини. Фабрична промисловість тут тільки зароджувалася і була представлена голов­ним чином дрібними підприємствами. Вони становили у краї 96,5%. І все ж таки капіталістичні відносини прокладали собі шлях. 31858 р. почалося будівництво першої в Галичині залізниці. У листопаді 1861 р. на цій магістралі було відкрито рух. Львів був з'єднаний із столицею Австро-Угорщини — Віднем, а через Краків і Відень — з Централь­ною і Західною Європою. Пізніше, у 1866—1871 pp., були побудовані залізниці, що з'єднали Львів з Росією і Румунією.

Експлуатація природних багатств краю провадилася коло­нізаторами хижацьким способом. Про це яскраво свідчить стан ви­добування нафти. Вона видобувалася і вивозилася переважно як сирий продукт. її переробляли в центральних районах Австрії.

Колоніальне становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини відбивалося і на рівні заробітної плати робітни­ків краю, насамперед українців. Заробітна плата на неавстрійських землях була нижчою, ніж у самій Австрії.

Поряд з низькою заробітною платою на західноукраїнських землях існував і найтриваліший робочий день, у деяких випадках він дорівнював 14—16 годинам на добу. Жорстоко експлуатувалася жіноча і дитяча праця.

Селянство Галичини, Буковини і Закарпаття було переважно малоземельним, унаслідок чого більшість селян змушена була йти в кабалу до експлуататорів. Поряд з капіталістичними формами у західноукраїнському селі зберігалися відробітки. Хоча кріпосне право формально було скасовано ще у 1848 p., однак упродовж до­сить тривалого часу залишки кріпосницької системи накладали свій відбиток на економіку західноукраїнського села. Збереження в руках поміщиків великої кількості землі за гострого малоземелля селян надало поміщикам можливість зберегти протягом понад пів­століття після аграрної реформи напівкріпосницькі відносини. Однак система відробітків у поміщицьких господарствах не могла зберіга­тися довго. Все більшого розвитку набуває буржуазна система віль­ного найму, з'являються сільськогосподарські робітники.

Унаслідок розвитку капіталістичних відносин на селі відбува­лося подальше обезземелювання селян. Понад 42% усіх селянських господарств були нерентабельними і не мали можливості прогоду­вати своїх власників. Зменшувалася група середняцьких господарів і виділялася заможна верхівка. Концентрації землі у своїх руках багаті досягли за рахунок селянських господарств, які розорялися, а також скуповуючи землі у поміщиків.

Таким чином, економічне становище трудящих західноукраїн­ських земель, зумовлене селянським малоземеллям і відсутністю розвинутої промисловості, призвело до появи надлишку робочих.рук і викликало масову еміграцію. Гнані нуждою і голодом малоземельні і безземельні селяни залишали рідні місця і в пошуках роботи виїз­дили до Аргентини, Бразилії, Канади, США та інших країн, де їх не­рідко чекали ще суворіші випробування. За даними офіційної Авст­рійської статистики, за два останні десятиріччя XIX ст. тільки з Га­личини емігрувало близько 850 тис. осіб, переважно українців.

Жорстоке соціальне гноблення посилювалося гнобленням на­ціональним. Українське населення не мало можливості навчатися рідною мовою. За даними 1900 p., читати і писати українською мо­вою могли тільки 7% чоловіків і 4% жінок. Усі заходи австрійського уряду, польських, румунських і угорських поміщиків були спрямо­вані на те, щоб утримувати народні маси Галичини, Буковини і За­карпаття в темноті і безправ'ї. Реакційна політика полонізації, ру­мунізації і мад'яризації західноукраїнського населення усувала щонайменші можливості для розвитку української культури.

Хоча у другій половині XIX ст. панівним класом на західноук­раїнських землях залишалися поміщики, які продовжували посіда­ти ключові позиції у державному апараті, розвиток капіталізму призвів до посилення ролі буржуазії.

Одночасно з іноземною в Галичині, Буковині і в Закарпатті виникла й українська буржуазія, хоча її частка в промисловості була порівняно невелика. Серед української буржуазії помітне міс­це посідали представники українського чиновництва, у тому числі керівники українських політичних партій. Але найчисленнішою в економічному відношенні групою української буржуазії було замо­жне селянство.

Унаслідок розвитку капіталізму на західноукраїнських зем­лях формувався новий суспільний клас — промисловий пролета­ріат. Основними джерелами його поповнення були безземельні се­ляни і розорені ремісники, які шукали засобів існування в містах. Великих фабричних підприємств було мало, це обумовило нечис­ленність фабричних робітників. Значна частина робітників була за­йнята у гірничій і нафтовій промисловості, але основну масу проле­таріату становили робітники дрібних і ремісничих підприємств, не­рідко пов'язані із землеробством. Поряд із зростанням багатства нечисленного гурту підприємців погіршувалося становище робітни­чого класу, міської бідноти.

З 70-х років у Галичині, Буковині та Закарпатті посилювався робітничий рух. Українські народні маси єдиним фронтом з польсь­кими, румунськими й угорськими робітниками та селянами висту­пали проти гноблення австрійської бюрократії, польської шляхти, румунських бояр та угорських магнатів.

У цей період на західноукраїнських землях посилився процес диференціації селянства, що свідчило про подальший розвиток капіталістичних відносин на селі. Трудове селянство терпіло без­просвітну нужду, а сільське господарство внаслідок хижацького господарювання великих землевласників з року в рік деградувало. Безземельні і малоземельні селяни були змушені орендувати зем­лю за дуже високу плату або за відробітки на поміщиків.

Для організації і об'єднання дрібного селянства у 1890 р. вели­кий українських мислитель Іван Франко та відомий громадський діяч Михайло Павлик заснували українську радикальну партію, що поширювала свою діяльність також на Буковину і частково на Закарпаття. Найважливішими вимогами її програми були ліквіда­ція феодальних привілеїв і встановлення політичних свобод і рівно­сті всіх перед законом. «Основний закон, — казав І Франко на загальноміських зборах мешканців Львова, — обіцяє рівність усіх громадян перед законом. Але той же закон, перед яким вони повин­ні бути рівними, сам встановлює нерівність. Чинне цивільне і част­ково кримінальне право засновані на соціальному ладі, який особи­сте значення людини збільшує пропорційно капіталу, котрий вона має. Звідси, чим багатша людина, тим більше вона варта, а людина без капіталу є нуль».

Державний лад. Із середини XIX ст. в Австрії вводився поділ на коронні краї, повіти, містечки та сільські общини. Окрім того, бу­ли ще судові округи, судові повіти, шкільні райони, фінансові райо­ни, податкові райони, райони крайової оборони, райони відділень жандармерії та ін.

У 1849 р. замість губернаторського управління в Галичині бу­ло засновано намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління, очолюване крайовим президентом. Головна відмінність між намісництвами і губернськими управліннями поля­гала в тому, що в останніх зберігався якийсь елемент колегіальнос­ті. Намісник, як і крайовий президент, був єдиноначальним главою краю, підпорядкованим виключно вищим властям.

Організаційна структура і компетенція намісництва були ви­значені імперськими законами 1852 і 1868 pp. До компетенції наміс­ництва належало підтримання буржуазно-поміщицького правопо­рядку, поліцейський нагляд, питання просвіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського господарства, будівництва.

Намісник, який стояв на чолі намісництва, зосереджував у своїх руках вище керівництво поліцією, спостереження за підтри­манням спокою, порядку і безпеки, нагляд за дотриманням законів про друк, союзи, збори тощо. Йому надавалося право застосовувати збройну силу. Проте окремими постановами визначався «вплив» намісника на справи, -що підлягали віданню міністерств фінансів і торгівлі, отже, формально з його діяльності виключалися лише справи міністерства юстиції.

Першим намісником Галичини був великий польський магнат граф А. Голуховський, останнім — австрійський генерал-полковник К. Гуйн.

Майже всі галицькі намісники (11 з 17) були польськими маг­натами, які вороже ставилися до українського населення краю.

Особливо запеклим ворогом українського народу був намісник граф А. Потоцький, якого вбив молодий студент Львівського університе­ту Мирослав Сичинський. І хоча цим терористичним актом він не поліпшив долю пригноблених, його надзвичайно сміливий і самовід­даний проступок вразив широкі маси населення, став відомим да­леко за межами краю.

Владі намісника була підпорядкована крайова фінансова ди­рекція (створена у 1850 р.) і крайова шкільна рада (1867 р.). Діяль­ність останньої спрямовувалася так, що в Галичині, де українці і поляки формально були проголошені рівними, відкриття навчаль­ного закладу з українською мовою навчання потребувало згоди галицького сейму, який усіляко гальмував розвиток української національної культури. Політика полонізації краю, що провадилася систематично, не давала змоги створити хоча б елементарні умови для розвитку української культури.

Згідно з рішенням Галицького сейму викладання у середніх школах на території Галичини здійснювалося польською мовою. Українська мова в школах допускалася в окремих випадках тільки з дозволу сейму. Як наслідок, до 1887 р. існувала тільки одна укра­їнська гімназія (у Львові), і лише після тривалої боротьби в сеймі пізніше були відкриті ще чотири українські гімназії.

Ще гіршим був стан вищої освіти. Увесь навчальний процес у Львівському університеті провадився польською мовою і виключно польською і німецькою професурою. Доступ до професури пред­ставникам української інтелігенції було фактично закрито.

Реакційні власті особливо захищали університет від револю­ційної демократично налаштованої інтелігенції. Так, видатний пре­дставник українського народу Іван Франко не був допущений до викладацької роботи у Львівському університеті. В останньому не­рідко траплялися криваві зіткнення між польською націоналістич­ною молоддю і студентами-українцями.

Шовіністична антиукраїнська політика, розпалювана намісни­цтвом, знаходила сприятливий грунт серед реакційних польських буржуазно-поміщицьких елементів. У Галичині, густо населеній українцями, властями активно провадилася політика полонізації краю. Так, ще у 1869 р. польська мова була введена в суді і в ад­міністрації.

Управління намісництвом поділялося на департаменти, очо­лювані радниками намісництва та їхніми заступниками. Кількість департаментів у другій половині XIX ст. коливалася від 8 до 17.

Особливим було становище президійного департаменту наміс­ництва. Він здійснював нагляд за діяльністю всіх нижчих органів державного управління, поліції і жандармерії, призначав службов­ців, організовував вибори до рейхсрату, сейм та повітові ради, кло­потав перед імператором про надання пільг для панівного класу, керував боротьбою зі стихійними лихами, брав участь у вирішенні питань адміністративно-територіального поділу тощо.

Наприкінці XIX ст. була здійснена деяка централізація гали­цького намісництва. Воно було поділене на чотири відділи, що об'єднували споріднені департаменти. Керівники відділів діяли від імені намісників. У деяких випадках для остаточного вирішення справи потрібна була згода намісника, наприклад, у разі зміни чин­них і складанні проектів нових законодавчих актів, збільшення штатів повітових старостів, розпуску громадських рад, здобутті ав­стрійського громадянства та ін.

Більшість галицьких намісників, як згадувалося, призначали­ся із середовища польських магнатів, які своєю діяльністю здійсню­вали в Галичині національно-колоніальну політику Австро-Угорсь-кої монархії. На підставі тих самих соціально-політичних і націо­нальних принципів формувався і весь апарат намісництва.

Поряд з намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи, підпорядковані наміснику — повітові старостати. Вони призначалися з представників польських заможних класів міністром внутрішніх справ. Компетенція повітових старост визна­чалася розпорядженням 1853 p., яке було чинним майже до розпа­ду Австро-Угорщини.

Повітові старости мали широкі повноваження у вирішенні різ­них господарсько-адміністративних питань, в їх розпорядженні перебувала жандармерія, вони могли використовувати військові частини, розташовані на території повіту. Будучи виконавчою ін­станцією вищих державних установ, причому не тільки суто ад­міністративних, а й фінансових, військових, торговельних тощо, по­вітові старости здійснювали функції нагляду за товариствами, об'єд­наннями, пресою та органами місцевого самоврядування. Отже, ста­ростати були створені як місцеві органи управління, наділені вели­кою владою. Основне їх завдання полягало в придушенні будь-якого руху, спрямованого проти австрійського владарювання і па­нування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції у міських і сільських громадах виконували підпорядковані повітовим старо­стам бургомістри і війти.

На відміну від Галичини і Буковини Закарпаття у складі Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Вся терито­рія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). Наприкінці XIX ст. Закарпатські землі складалися з чотирьох жуп: Ужанської, Берез-ської, Угочанської і Мараморошської. Влада в жупах належала наджупанам і піджупанам, які за допомогою адміністративно-судо­вого апарату тримали населення в покорі, збирали податки та інші платежі.

Села були самостійними юридичними одиницями, їх автоно­мія здійснювалася через сільські представництва, постійними вико­навчими органами яких були сільські управління зі старостою. Сільське управління підпорядковувалося безпосередньо начальни­ку комітатського управління, яке мало досить широкі повнова­ження.

Поряд з урядовими органами адміністративного управління в Галичині і Буковині існували також органи крайового і місцевого самоврядування. Антидемократичний принцип австрійського само­врядування полягав у розчленуванні завдань і функцій урядового управління і самоврядування. У 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосип І для посилення свого панування над Галичиною і Буковиною створив галицький і буковинський крайові сейми. Ви­бори до сейму мали чітко виражений класовий характер, були не­рівними. Положення про вибори забезпечувало в галицькому і бу­ковинському сеймах повну перевагу буржуазії і поміщиків. До його складу за посадою входили так звані вірилісти — митрополити, єпископи та ректори університетів. Усі виборці поділялися на чоти­ри курії, з яких кожна окремо обирала депутатів до сейму на строк б років.


2676527024246337.html
2676549436436080.html
    PR.RU™